ІСТОРІЯ СЕЛА

Виконавець пошуково-творчої роботи: вихователь Козачук Юлія Миколаївна

Історія проситься в сни нащадків                                                                                                                           Л.Костенко

         Якщо не знати минулого, неможливо зрозуміти істинний сенс сучасного і мету майбутнього.                                                                                                                                     

      Минувшина нашого села рясніє цікавістю. Після остаточного зруйнування Запорізької Січі розбрелося славне козацтво по всій території України у пошуках кращої долі. Довго мандрувала одна родина, шукаючи місцину для поселення. Зачарував їх  наш буковий край. Оминули людну на той час Глибоку і подалися далі, шукаючи більш тихе місце. Вийшли на берег річки і, зморені дорогою вирішили відпочити. Тихо жебоніла вода, у верховіттях дерев вели голосну суперечку птахи, повітря дихало дивовижною аурою спокою, захищеності і добра. Так припало їм це місце до душі, що залишилися тут жити. Від слова «козак» рід почав називатися Козачуки. Весь берег  річки Сірет був усіяний дрібними камінцями, якими залюбки бавилися  діти. І от від румунських слів «петра чіна» (дрібне каміння) зародилась назва поселення. Часто говорили: «Козачуки, які живуть біля петрачіни». З тих пір почали називати це місце Петричанкою.                                                                          В кінці ХІХ століття в село з Галичини приїхав пан Лугоборський Францик,який згодом побудував маєток.  Головна садиба зведена в 1892 році. Пізніше добудували ще кілька флігелів і заклали панський парк. Садиба була скромною,без особливого декору - чинно все. Від закладеного в ХІХ столітті парку залишилася одна алея. Старожили села згадують, що пан був доброю людиною, дбав про селян. У нього була дочка Манеска.   

Вона побудувала за свої кошти дзвіницю біля церкви. І коли вона померла, мешканці села Петричанка похоронили її біля церкви. Могила збереглася по сьогоднішній день. В 1918році пан Лугоборський виїхав, покинувши маєток. Згодом у панському будинку було відкрито Агрозооветшколу. Першим директором цієї школи був Руф Мігай. Кошти для існування даного закладу присилали з Бухареста.

       Другим панським будинком був маєток пана Сидоряка Івана, який приїхав зі Східної України. У нього було багато лісів і полів. 28 червня 1940 року Північну Буковину приєднали до Східної України.

      Іван продав свій маєток, землі і виїхав невідомо куди.                                                                            

      Село Петричанка було засноване в 1761році.

         Важко жилося мешканцям села Петричанка. В роки світової війни 1914 року Буковина була завойована Австро-Угорщиною. Важкий гніт ліг на плечі поневоленого народу. Сільське населення виживало за рахунок власного підсобного господарства. Восени продавали домашню живність: телят,овець, свиней, гусей, а за вторговані гроші одягали та взували родину, жили аж до наступної осені.

          Після австро-угорського поневолення настало поневолення румунське. Хто не володів румунською мовою, не вважався людиною.

            Жінки навчилися прясти, ткати. Вирощували коноплі, замочували їх, робили з них нитки, з яких ткали доріжки, налавники, покривала. З овечої шерсті ткали килими (скорцарі), якими прикрашали кімнати. З білих котушкових ниток ткали полотно, з  якого шили сорочки для всієї родини. Довгими вечорами дівчата вишивали жіночі та чоловічі сорочки. Замість спідниць жінки носили горботки, виткані з ниток овечої шерсті ( вулічки ) .

            В 1940 році Буковина і Бесарабія були приєднані до Радянської України. Відродилась українська мова. Діти почали навчатися в українській школі. Будинок школи зберігся до нашого часу. В 2008 році школа була реорганізована в Петричанський НВК, в якому функціонує школа  І ступеня та дошкільний навчальний заклад.

         Сучасне квітуче село Петричанка милує око своєю новизною та привабливістю і сьогодні. З кожним роком зявляються красиві оселі. Колишній маєток Францика Лугоборського з 1956 року став будинком для пристарілих жінок, а з 1975 року він був реорганізований в жіночий психоневрологічний будинок – інтернат.

                Стовікова алея пана Лугоборського по сьогоднішній день дивує односельчан і гостей. Задумливі кедри і могутні дуби є свідками величезних змін, які відбулися на панському дворі.

            Держава піклується про підопічних інтернату, центральний панський будинок відремонтовано в сучасному стилі, збудовано двоповерховий корпус, де створено всі умови для проживання і лікування хворих.

            В панській садибі Івана Сидоряка функціонує сільський клуб та бібліотека.

    Село «виросло», збільшилась кількість населення. Всього населення в 165 будинках 578 чоловік. Площа села 220га. Національний склад населення:                                                                                                                                                                                                                                             

українці- 80%,

румуни- 19%,

інші нації- 1%.

Живуть мешканці села заможно: в 60 сім’ях є легкові машини, в 10 господарів є трактори, у 8 – грузові автомобілі. Майже 60% жителів мають державну роботу. Інші трудяться в приватних підприємців.

                В селі функціонує НВК, ФАП, клуб, бібліотека, церква, продуктовий та господарський магазини, психоневрологічний будинок – інтернат.

    Село Петричанка розташоване на відстані 5 км. від районного центру і належить до Сучевенської сільської ради.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

1.Статистичні дані Сучевенської сільської ради.

2. Окремі спогади селян минулих років.